Дивлюся, що тилові люди думають про військових, і деколи думаю, що нашим містам не завадили б якісь вертольоти, що масово поливають всіх згори галоперидолом. Для одних ЗСУ — це бідні нещасні «котики», яких треба обіймати й жаліти. Для інших — збіговисько неадекватів із ПТСР, які от-от почнуть кидатися на перехожих. Обидва діагнози — повз касу.
Проблема не в тому, що з фронтовиками щось не так. Проблема в тому, що тил плаває в теплій ванні власного інфантилізму.
Згадаймо нашу прекрасну довоєнну ідилію. Українське суспільство поводило себе як популяція агресивних задротів, що бісяться з жиру. Наші душі роками обростали ментальним сміттям.
Ми жили у власних зручних «моя хата скраю» коконах. Набирали кредити на речі, які нам не потрібні, мірялися телефонами і влаштовували істерики, якщо бариста недолив сиропу в лате. І як апофеоз нашої соціальної деменції — обрали керувати державою персонажа з кіносеріалу ненайкращої якості.
Гротескна, недорозвинута нація, яка загралася в симулякр.
А потім прийшла реальність. Виявилося, що найкращий санітар, який без наркозу зчищає всю цю соціальну луску — це смерть. Коли тобі на голову регулярно падає вогонь і залізо від божевільного північного фюрера, твоя довоєнна метушня множиться на нуль.
Фронт — це радикальна форма терапії межовими станами. Люди, які там виживають, проходять таку екзистенційну м’ясорубку, що їхня психіка відкочується до базових, найчистіших налаштувань. Це як почистити комп’ютер від вірусів. Усі ці надумані амбіції, образи, понти і репутаційні ігри згоряють після першого прильоту.
Ветерани стають людьми з кришталевою простотою, які гостро відчувають кожен міліметр життя, але при цьому спокійно сприймають той факт, що завтра можуть здохнути. Це абсолютно новий рівень людського буття. Значно більш повнокровного і справжнього.
Хтось роками постить, хтось бубонить мантри — а сотні тисяч українських чоловіків досягають того самого стану «просвітлення» за лічені секунди, коли відчувають, як пахне смерть.
І ось тут назріває епічний конфлікт. Зустріч двох світів.
З одного боку — мужик, з якого війна випалила всю фальш і страх перед авторитетами. З іншого — диванний мешканець фейсбуків, що продовжує ковбаситися у своєму смартфоні. Або, що гірше, чиновник, який далі пиляє тендери і мріє про черговий «Майбах». Для ветерана цей чиновник — просто біологічний шум. Фронтовики не будуть розбиратися в тонкощах бюрократичних відмазок чи слухати солодкі промови. Якщо ти нормальна людина — вони за тебе порвуть. Якщо ти мутиш гнилі схеми і намагаєшся їм щось «втирати» — просто дадуть у гризло. Без реверансів і довгих дискусій.
Саме тому дехто нагорі вже зараз тихенько пітніє. Їхня мета — класичний фінт вухами: маргіналізувати ветеранів, загнати їх у гетто «неадекватів». Підсвічуючи в медіа кожен випадок, коли хтось у формі напився чи зірвався, вони вже сьогодні формують певну думку у суспільства. Елітам потрібен наляканий, слухняний, заморочений електорат у коконах, а не загартовані люди, які бачать їхню гнилу суть наскрізь.
Так, ветерани далеко не ідеальні: багато кого накрив ПТСР; дехто бухає, дехто нариться. Але все це — брудна піна на воді, під якою причаїлися звичайні люди, що пройшли вогонь і залізо, і зрозуміли ціну життя.
Життя цих воїнів — єдиний справжній ресурс, який залишився в України. Не території, не розбиті будинки, не мертва економіка чи усміхнені піарщики з телевізора, а саме ці люди. Просвітлені, без соціального лушпиння. Вони можуть стати тим цунамі, яке змиє фальш на кожному рівні суспільства.
Якщо їх повбивають, або якщо ми дозволимо політикам і ЗМІ викривити дійність, списати ветеранів в утиль і наклеїти на них ярлики — цій державі настане логічний і цілком заслужений кінець.