Сучасна культура нав’язала нам три токсичні стереотипи про читання:
• книжки не можна знищувати;
•
розпочату книжку потрібно обов’язково дочитати;
•
існує список літератури, яку «зобов’язаний прочитати кожен».
Усі ці три тези — абсолютна дурня, що корінням іде або в історичні анахронізми, або в банальний інтелектуальний снобізм.
Міф перший: багаття з паперу — це табу
Культ недоторканності друкованого слова смішний. Очевидно, що 40 томів Леніна, макулатура Алістера Кроулі чи «боротьба» Адольфа Гітлера не мають жодної сакральної цінності. Їхнє місце — або в архіві для слідчих та істориків, або в печі.
Щобільше, спалити книжку часом — найбільш гігієнічний вчинок.
Наприклад, якщо ви купуєте працю про шанованого священника (реальна історія, що сталася зі мною), а всередині виявляєте сумнівної цінності політичний маніфест, написаний мовою радянських копірайтерів із газети «Правда» — сміливо вирізайте фотографію священника, а решту відправляйте у вогонь. Папір терпить все, але це не означає, що ви зобов’язані оте «все» зберігати.
Міф другий: невроз завершеності
Ідея про те, що будь-яку відкриту книжку потрібно дочитати до кінця, сформувалася 500 років тому, коли фоліанти переписувалися вручну і коштували як сучасний спорткар. У ті часи кинути геть книжку було дурістю.
Пізніше салонні мислителі епохи Просвітництва — уся ця квазіінтелектуальна публіка на кшталт Вольтера і Дідро — звели сам процес читання в абсолют, бо свої божевільні ідеї вони впорскували в мозок обивателям саме через читання. В СРСР цей міф закріпили, зокрема від безвиході: коли по телевізору показують лише партійні з’їзди, книжка стає єдиним легальним ескапізмом.
Але сьогодні ринок переповнений літературним ширвжитком. Книжка як така перестала бути дефіцитом і цінністю. Якщо перші п’ятдесят сторінок викликають у вас лише позіхання або дратівливість — закривайте, викидайте або подаруйте обридлому сусіду з перфоратором.
Ми живемо в епоху достатку: якщо вам не подобається їхати на скрипучому возі нудного сюжету, викличте таксі цікавішої книжки на ту саму тему.
Міф третій: «ти зобов’язаний це прочитати», або ментальний онанізм
Найгірші справи з так званою «гіперінтелектуальною» літературою, яку вам нав’язуватимуть різноманітні книжкові сноби. Марсель Пруст, Умберто Еко, Хорхе Луїс Борхес і подібні до них. З клінічної точки зору, багато хто з цих авторів — люди, чий мозок перезбудився від надміру конструкцій. Вони колапсували всередину власного інтелекту, втративши зв’язок із реальністю.
Їхні книжки — це складні лабіринти, куди автор запускає читача виключно задля того, щоб пограти з ним у кішки-мишки. Читач продирається крізь триста сторінок зарозумних термінів, фейкових цитат і сюжетних глухих кутів. Коли йому вдається розплутати синтаксичний вузол, він відчуває приплив гордині: «Я зрозумів задум автора, отже, я в клубі обраних!».
Назвемо речі своїми іменами: це не інтелектуальне зростання. Це когнітивний онанізм, що не приносить жодних реальних плодів.
Альтернатива: справжня глибина
Якщо ви дійсно хочете дати навантаження своїм нейронним зв’язкам, звертайтеся до справжніх інтелектуалів, а не до літературних фокусників. Візьміть праці Йозефа Ратцінгера (Бенедикта XVI), Томи Аквінського або Гілберта Честертона.
Ратцінгер мав колосальний, лякаючий академічний інтелект, але він ніколи не страждав на ментальний садизм. Він поважав читача і будував фрази так, щоб міг зрозуміти кожен. Його «Вступ до християнства» або есхатологічні роботи — це надскладна, багаторівнева теологія. Однак інтелект Ратцінгера не будує нарцисичні лабіринти для его, він працює як хірургічний скальпель, що безжально відсікає концептуальну брехню.
Справжня інтелектуальна книжка пишеться для того, щоб пролити світло на Істину. Зусилля, які ви витрачаєте на її розуміння, винагороджуються ясністю і благодаттю, а не дешевим почуттям переваги над тими, хто «не зрозумів Пруста».