Навесні 2024 року мережею прокотилася хвиля занепокоєння — колишню Вільшанську психлікарню приєднують до Мукачівського психоневрологічного інтернату. Людей цікавила доля хворих і в цілому доля унікального закладу, створеного одним з кращих психіатрів України Фомою Чеканом.
Сам я працював у Вільшанах лікарем-психіатром у 2003–2005 роках, це місце викликає у мене велику позитивну ностальгію — тому вирішив подивитися особисто, як там справи зараз. Одразу хочу заспокоїти: хворі на місці, лише вони тепер називаються «підопічні», бо заклад вже не лікарня, а інтернат. Підопічних наразі є понад 100.
Що сталося і чому це важливо
1 червня 2023 року почалася офіційна ліквідація Вільшанської психлікарні, за збереження якої понад 5 років боролися небайдужі закарпатці. Заклад з усією інфраструктурою облрада вирішила приєднати до Берегівської психлікарні.
Закарпаття втратило одну з найкращих психіатричних лікарень, які певно колись існували. Основну роль у цій історії зіграла байдужість суспільства, бо крім декількох десятків ентузіастів, загалом мало хто переймався закриттям лікарні, яке висіло над Вільшанами, певно, останні декілька років.
Раптом у березні 2024 року облрада змінює своє рішення і передає колишню психлікарню на баланс Мукачівського ПНІ. Це був сюрприз для багатьох, хто стежив за цією історією.
Чому Вільшанська ОПЛ була унікальна, а її закриття — це втрата
Типова психлікарня постсовка — похмурий заклад із решітками, смородом і злими санітарами. Десь було краще, десь гірше.
На цьому фоні у Вільшанах чи не першими в Україні, задовго до загальних реформ медичної сфери, формують повністю жіночий штат молодших медсестер. Тобто, в закладі не стало чоловіків-санітарів, що покращило в цілому мікроклімат хворих — наприклад, для фіксації збудженого пацієнта тепер залучалися його колеги у фазі ремісії, це сформувало значно більш гуманістичний підхід до хворих.
Також у Вільшанах зняли решітки на вікнах і замки на дверях. Для хворих організували творчу самодіяльність — хор, художні майстер-класи. Проводили трудову реабілітацію, підбираючи список обов’язків, націлених на формування стійких навичок, щоб людина після виписки змогла обслуговувати і забезпечувати себе, виконуючи просту роботу.
Таких лікувальних закладів, де люди відчували повагу і любов, було по правді одиниці. Все це забезпечив легендарний головний лікар, Фома Фомич Чекан.
Ким був Фома Чекан
Щоб розповісти про Фому Фомича, не вистачить і книжки. Спробую дати уявлення через бодай деякі притаманні йому яскраві риси.
Фома Фомич і його друг, відомий закарпатський художник, закохалися в одну й ту саму жінку. Вона обрала художника. Той на згадку намалював її портрет для Фоми Фомича, який потім так ні з ким не і не одружився — певно, все своє життя мав почуття до неї.
Отож, родиною Фоми Фомича стала лікарня, а дітьми — хворі. Він присвятив їм все своє життя.
Традиційний вигляд Фоми Фомича, як я його пам’ятаю — це окуляри, білий халат, паличка, калоші і простенька куртка, якій років 20. При цьому у хворих було все. Жебрак, якого привезли з вулиці, при потребі у Вільшанах без жодних заперечень отримував ліки, які коштували сотні доларів, за державний кошт.
Телевізор у Фоми Фомича вдома з’явився, коли колеги подарували на 65-річчя. На цей момент його підопічні вже роками дивилися супутникове телебачення. Особистого транспорту у Фоми Фомича теж не було, по роботі він їздив на лікарняному УАЗі, а поза нею не їздив практично нікуди. Жив у двокімнатному будиночку для медпрацівників на території лікарні.
Всі колеги, що близько спілкувалися з Фомою Фомичем, відзначали його енциклопедичні знання і тонке розуміння людської душі. У радянські часи він був єдиним головним лікарем з усіх керівників закарпатських обласних лікарень, який не вступив у компартію. Він безперечно був одним з кращих психіатрів України, а, як на мене — найкращим. За вимогливий стиль керівництва місцеві прозвали Фому Фомича «пан». Лікарі навіть поза очі шанобливо називали його шефом. Поза лікарнею, у психіатричному середовищі, його називали закарпатським Швейцером, Вільшани — закарпатським Ламбарене.
У 2009 році Фома Чекан отримав премію ім. Мойсея Танцюри «За достойну поведінку в недостойній ситуації». Нагороду вручив нинішній президент Асоціації психіатрів Семен Глузман. Кому дійсно цікава історія Вільшанської психлікарні, наполегливо раджу послухати три хвилини промови самого Фоми Фомича, там квінтесенція його погляду на психіатрію.
Останні роки життя Фоми Фомича пройшли важко — цукровий діабет, частково ампутована стопа, і численні інтриги навколо лікарні, з поширенням неправдивих чуток і наклепів.
Це моя остання з ним фотографія. У 2014 році Фома Фомич помер.
Чому Вільшани настільки скандальні
Вже давно публікації про Вільшанську психлікарню мають суспільний резонанс. Хтось поширював міфи, як там знущаються з хворих, хтось їхав туди і спростовував це.
Ключ до загадкової популярності Вільшан у ЗМІ — місце. Мальовнича ущелина посеред гір, високі смереки, річка, гірські джерела, чудове повітря. І готова інфраструктура для відпочинку.
У медичному середовищі циркулювали чутки, ніби територію хочуть переробити під приватний профілакторій, де б оздоровлювалися за гроші. Місцеві говорили про інтерес власників відомого гірського готельного комплексу. Невідомо, що з того правда, але лікарня, яка обслуговувала людей, забутих суспільством, заважала подібним амбіціям.
Що відбувалося навколо Вільшан до 2020 року
Після смерті Фоми Чекана його друг, керівник облздороввідділу, дотримав слова і призначив головним лікарем ученицю Фоми Фомича, яку він сам хотів бачити своєю наступницею — Ірину Липчей-Семенишин.
Правою рукою Ірини Юріївни залишився колега і друг Фоми Фомича, його багаторічний заступник з економічних питань Василь Іванович Рішко. Лікарня продовжила розвиток у напрямку, який визначив Фома Чекан. Крім художньої самодіяльності, впровадили новітні програми психологічної реабілітації і продовжили покращувати умови для хворих.
Ірина Юріївна контролювала лікувальний процес і забезпечувала традиційний для Вільшан гуманістичний підхід, а Василь Іванович слідкував, щоб господарство і техніка лікарні працювали, як швейцарський годинник.
Однак їм не дали спокійно робити свою справу. Злі сили, яких раніше стримував авторитет Фоми Фомича, почали шквал інформаційних атак на молоду керівницю.
На Вільшанську психлікарню налетіли уповноважені з прав людини, писали звіти, кликали журналістів, все робили необ’єктивно і тенденційно, вишукуючи недоліки і ні слова не кажучи про здобутки і загалом дуже пристойні умови для пацієнтів..
Вільшанська ОПЛ в 2018 році
Саме тоді з лікарнею подружилася Мукачівська філія «Волонтерів Закарпаття» на чолі з Катериною Легердою. Волонтери розгорнули потужну інформаційну кампанію за збереження лікарні, кульмінацією якої став знаковий концерт відомої етноспівачки Мирослави Копинець.
Концерт привернув увагу суспільства і журналістів. Був відзнятий якісний правдивий сюжет про Вільшанську лікарню, після чого інформаційні атаки надовго припинилися. Однак біда прийшла з іншого боку.
У Вільшанській ОПЛ лікувалися переважно хроніки, з постійним перебігом або з регулярними загостреннями невиліковних душевних хвороб. Такі хворі лікуються довше, ніж зазвичай, що не знайшло розуміння у Міністерстві охорони здоров’я, де згідно з новими реформами фінансування залежить від нормативів, єдиних для всіх лікарень. Крім цього, вільшанську статистику псували хворі, залишені родичами — лікарі не могли їх викинути на вулицю, а для переводу в інтернат не існувало злагодженого механізму.
Чиновники-реформатори не зробили жодного винятку для Вільшан, проігнорували специфіку закладу, порахували щось калькулятором і урізали фінансування у 8 разів.
Фактично це був початок кінця Вільшанської ОПЛ, бо без належних грошей виживання закладу було неможливе. Керівниця закладу Ірина Липчей-Семенишин звільнилася і пішла з психіатрії.
Суспільний резонанс навколо Вільшан був незначний — люди обговорювали інші проблеми. Петиція до Президента України, написана одразу після критичного зниження фінансування, набрала всього 455 голосів із 25000 необхідних.
Вільшани: з 2020 року до ліквідації
Лікарню очолив Володимир Тетеря, він залишився єдиним діючим лікарем. Були спроби відстояти свою спроможність перед НСЗУ як окремий заклад — закупили необхідні по закону медичні інструменти і апарати, зробили ліфт на другий поверх в одному з корпусів.
Проте весь цей час лікарня по факту знаходилася на краю прірви — не було фінансів навіть на харчування хворих. Інфраструктура руйнувалася, заклад от-от мали закрити.
Виживати допомагали небайдужі закарпатці. Підключився фонд «Рука ангела», сестри-домініканки, навіть Великоберезнянська селищна рада і військові; мукачівські волонтери допомагали утримувати лікарняну ферму і навіть подарували коня, продовжували підтримувати Вільшани давні друзі з Orphan’s Promise.
Був створений унікальний відеокліп на пісню Мирослави Копинець, з архівними кадрами лікарні.
При цьому звичайні користувачі соцмереж дедалі слабше реагували на повідомлення з агонізуючої лікарні. Можливо, всі вже звикли до щорічних тривог «Вільшани закривають!», звикли, що допомагають волонтери і щось там пишуть ЗМІ. По факту проблема закриття закладу хвилювала мізерну кількість закарпатців, тож шанси щось змінити танули з кожним днем.
Коли почалася війна, Вільшани прийняли нових лікарів і пацієнтів із розбомблених українських лікарень. На певний час це дало надію, але, як виявилося, ненадовго — на фоні втрати інтересу до лікарні з боку суспільства, 1 червня 2023 року облрада вирішила ліквідувати легендарний заклад. Мовою документів це називалося «реорганізація шляхом приєднання».
По факту Вільшани почали процес приєднання до Берегівської психлікарні.
Була створена ліквідаційна комісія, її очолив в.о. директора.
Волонтери продовжували передавати продукти, допомагали проводити свята. Звернення в соцмережах не привертали особливої уваги, все відступило перед війною.
Володимир Тетеря, Василь Кручаниця і Василь Дем’янчук оглядають заклад
Лікарню навідували чиновники, обіцяли щось зробити. Але замість обіцяного ними покращення лікарня продовжила руйнуватися. До кінця там зник не те що хор або художні гуртки — припинила своє існування навіть лікарняна ферма, де хворі колись вели власне ґаздівство. Деякі будівлі відійшли до Вільшанського дитячого будинку-інтернату.
На цьому фоні у березні 2024 року раптова звістка — колишню лікарню приєднують не до Берегова, а до Мукачівського психоневрологічного інтернату.
Вільшани-2024: тепер по-мукачівськи
Приєднання Вільшанської лікарні до Мукачівського ПНІ викликало певні запитання у соцмережах — що буде з хворими і насліддям Фоми Фомича.
Директор Мукачівського ПНІ Тарас Іпполітов одразу запевнив, що розглядає тільки підхід Фоми Чекана.
Стосовно причин такого рішення облради журналіст Павло Федака повідомив про підкилимні ігри, які точилися навколо ліквідованого закладу.
Згодом ми з Тарасом Васильовичем поспілкувалися телефоном, я розповів про заклад і його історію, про Фому Чекана і його учнів. Новий директор зацікавився, запросив приїхати у Вільшани і запевнив, що зробить все для підопічних так, як було в найкращі часи лікарні.
Офіційно Тарас Іпполітов отримав заклад 1 червня 2024 року, але вже раніше почав певну підготовку, приміром організував святкування Пасхи по юліанському календарю, як має бути — з шовдарями і писанками. Враховуючи, що григоріанський Великдень у лікарні теж проводили, цьогоріч вільшанські підопічні, як і багато інших порядних закарпатців, святкували двічі.
І от я собі подумав, що поїду у Вільшани, коли новий директор трохи попрацює. Планував десь на кінець літа. Але в липні 2024 року натрапив на публікації ЗМІ, як у Вільшанах виганяють хворих на вулицю, і вирішив, що час подивитися на це все власними очима.
Далі в мене є погані і добрі новини.
І почну з дуже доброї. Перше, що зробив Тарас Васильович — повернув у Вільшани Ірину Липчей-Семенишин. Ту саму ученицю Фоми Чекана, яка була головним лікарем з 2014 до 2020 року. Тепер вона директорка філії. Якщо чесно, то я зразу навіть і не дуже повірив, коли про це довідався, бо пам’ятаю, як драматично її” видавлювали” з лікарні.
Коли я приїхав у Вільшани 18 липня 2024 року, то ніби опинився у старій добрій атмосфері — крім Ірини Юріївни, це діловод Ганна Іванівна Кнаус, яка пропрацювала в свій час із Фомою Фомичем десятки років, і багаторічна медсестра приймального відділення, чудова представниця гвардії Фоми Фомича, Марія Іванівна Гангур, яка тепер відповідає за харчування хворих.
Отож, Вільшани в руках довірених кадрів легендарного психіатра, і це чудовий факт. Нового директора хвалять, кажуть — сприяє роботі, конструктивний і загалом націлений на відбудову і розвиток закладу.
Тепер про гірше. За всіма ознаками, Мукачівський ПНІ прийняв лікарню в жалюгідному стані. У мене бракує інформації для аналізу, і я не можу сказати, чи є цьому причина в фінансуванні від НCЗУ, чи це якась місцева недобросовісність або халатність. Але як на фотографіях, які мені надали (вони будуть нижче), так і на мої власні очі, колись мальовнича лікарня перетворилася в щось дике і вкрай занедбане.
У підопічних майже нема зон відпочинку — всюди висока трава, столи і лавиці прогнили.
Великий смерековий парк заріс молодими деревами, замість квітів — чагарники.
Лавиці збереглися лише частково, багато з них гнилі або поламані.
Тут колись були квіти.
Це колись була пральня — на ній завалився дах.
Найкраща зона відпочинку з гірським струмком захаращена сміттям, заросла і давно не відвідується. Це вона була на відео з початку статті, коли я розповідав, як все було колись.
Старі дерева, які ще 20 років тому були великі, падають на лікувальні корпуси.
Вхід до колишньої лабораторії нагадує джунглі Нарнії.
Тепер стосовно побуту підопічних.
Є таке поняття, специфічний запах психіатричної установи — люди з душевними хворобами неохоче дбають про особисту гігієну, і щоб вивітрити цей запах, потрібна активність і досвід з боку медпрацівників. Скільки пам’ятаю Вільшани, цього запаху там практично не було, на відміну від тотальної більшості інших лікарень. А зараз відчув. За словами директора ПНІ, проблема запаху була значно більш виражена ще місяць тому, і навіть більше — підопічні страждали на педикульоз і коросту, які наразі практично подолані.
Можна ще багато писати й нарікати (реально важко дивитися, у що перетворили лікарню), але певно я продовжу добрими новинами.
Парк чистять і проріджують, вирізають чагарники; дещо з цього вже помітно на одному з відеороликів вище, які я знімав уже тепер під час візиту в лікарню. Приготували дрова на зиму. Будуть зрізати старі дерева — при мені директор домовлявся про техніку для цього. Готуються до ремонту дахів.
У першу чергу викосили траву, щоб було гарно, а підопічні мали де гуляти.
Повним ходом йде ремонт третього корпусу.
Ось так виглядає побут підопічних сьогодні.
На жаль, десь зникла церква, яку в одній з великих палат облаштували Ірина Липчей-Семенишин і Василь Рішко. Це сталося до переходу закладу на баланс ПНІ. Тарас Іпполітов планує цю церкву відновити, бо існуюча капличка недостатня за розміром, щоб святкувати в ній релігійні свята.
Кількість підопічних зросла до сотні — приїхали ВПО з Харківщини, де розбомбили психоневрологічні інтернати. У планах керівництва ремонт другого корпусу і зростання ліжкофонду до 200. Контингент — соціально незахищені люди з психічними хворобами. Облрада все це добре фінансує, бюджет підписаний.
Доки я спілкувався зі старими друзями, трохи поспостерігав за директором. Він мало сидів у кабінеті — ходив всюди, де йде робота, дивився ремонт і господарські справи, вирішував питання. В цілому відчувається хороша робоча атмосфера.
Двері у корпуси не зачинені, вхід вільний. Циклопічна конструкція коло входу — той самий ліфт, який треба було обладнати на вимогу НСЗУ.
На жаль, мої старі пацієнти практично всі вже повмирали, але одного я все ж застав — метушливий глухонімий добряк на вигляд майже не змінився. В цілому підопічні не зашугані, вільно спілкуються, охоче йдуть на контакт. На камеру я сильно не хотів знімати, бо у будь-якому випадку це для підопічного стрес.
Загалом вони відзначають, що стали краще харчуватися, задоволені атмосферою і ставленням.
меню підопічних від 18 липня 2024 року
Потім, коли ми пили каву в директора, знову спілкувалися про те, як у Вільшанах було колись. Згадали про хор, зони відпочинку, концертний зал — Тарас Васильович запевнив, що все відновить, як було при Фомі Фомичу.
У цьому є цікаві збіги — Вільшани якось завжди пов’язані з Мукачевом. Власне, Фома Фомич сам з Мукачева, і в Мукачеві похований. Друзі з Мукачева допомагали Вільшанській лікарні у часи інформаційних атак. Новий директор — теж із Мукачева.
Не буду приховувати певну суб’єктивність. Особисто мене обнадіює і мотивує на позитивні очікування факт, що Тарас Іпполітов спирається на кадри Фоми Фомича. Бо він, як керівник, цілком міг набрати повністю новий колектив і встановити правила на свій розсуд. Але він згідно з своєю менеджерською інтуїцією формує кістяк нового закладу з людей, які завжди мені були дуже приємні, бо нагадують ті Вільшани, де я відбувся як лікар і багато набув як людина. Безпосередньо керує процесом лікарка, яку хотів сам Фома Фомич.
А за вікном ходять робочі, стукають молотки, гуде пила. Звуки життя. Тарас Іпполітов каже, що хоче набрати ще персонал — лікарів, медсестер, санітарок. Збільшити ліжкофонд, потім вивчити можливі напрямки розвитку в бік реабілітації.
Що далі?
Не можу сказати, що було б у разі приєднання до Берегівської психлікарні, хіба лише здогадуватися. Але озвучені керівником Мукачівського ПНІ плани без перебільшення виглядають як світло в кінці тунелю і нове життя для Вільшан.
Це вже буде не лікарня, що безперечно сумно. Але Вільшанську психлікарню ми втратили юридично 1 червня 2023 року, фактично — у квітні 2020 року, коли чиновники залишили 14% від потрібного фінансування. Низький уклін всім, хто боровся за збереження Вільшан, але нас виявилося занадто мало, і державна машина зробила все по-своєму, бо не побачила від суспільства достатнього запиту про позитивну долю лікарні, по великому рахунку ентузіастів мало хто підтримав.
Зараз ми є свідками несподіваного повороту долі — фактично народився новий проєкт, який має допомагати знедоленим у цьому мальовничому місці. За формою це вже не лікарня, але сутність залишається така сама — притулок для тих, від кого відвернулися всі. Безперечними носіями цього людяного підходу є люди, які працювали з Фомою Чеканом, навколо яких прямо зараз формується новий-старий колектив. Новий керівник створює їм достойні умови для роботи, облрада добре фінансує.
Ми багато спілкувалися з Фомою Фомичем. Він описував своє бачення — коли психіатрія реабілітує людину. Приміром, трапилася біда, людина потрапляє в психлікарню, не може повернутися на попередню роботу. Чудовий клімат, праця на свіжому повітрі, музика, спів у хорі, спорт — все це допомагає відчути смак життя і діяти згідно зі своїми можливостями. Щоб людина, з якою трапилася біда, крок за кроком поверталася в суспільство знову як повноправний громадянин. Цей підхід схожий на утопію, але за належного ставлення можливо все.
Зараз є величезний соціальний попит на реабілітацію. Травмовані війною люди — як безпосередні учасники боїв, так і люди з розбомблених осель. Роботи дуже багато.
Так само багато роботи у Вільшанах. Найближчі місяці там планують один великий довгий ремонт. А далі, якщо не збавлять темп (тут уже додаю свої побажання) — чому б не замахнутися на щось більше, і не створити на базі колишньої психіатричної лікарні повноцінний реабілітаційний центр? Сподіваюся, Фомі Фомичу Чекану б сподобався такий розвиток подій.
Бо всі ці люди, які постраждали від душевних хвороб, за якими нема кому подивитися, даються нам Господом, як індикатор наших справжніх намірів. Що ми дамо найменшим з них, то нам дадуть на Небі. І тим більше ми зобов’язані піклуватися про достойний притулок постраждалим від війни.
Моя особиста думка — якщо нове керівництво втілить все, що я почув, коли приїхав подивитися, і буде робити це з такою енергією, яку я бачив на свої очі, то насліддя Фоми Чекана буде відновлене і примножене. Буду молитися, щоб так і сталося. Вільшани мають служити людям.
Розповідь хочу завершити архівним виступом хору хворих на честь 50-річчя лікарні — хай живе надія!
А всім небайдужим читачам раджу, попри мою особисту думку, в першу чергу переконатися на власні очі — приїхати у Вільшани в гості, поспілкуватися з персоналом і підопічними, відчути атмосферу. Дякую всім, хто дочитав до кінця!
До наступних зустрічей, Вільшани!
Спеціально для «Нашої Справи», Віталій Баранов
всі фото- і відеоматеріали надані керівництвом Мукачівського ПНІ або відзняті безспосередньо на місці за дозволом керівництва