
Якщо ви й досі пускаєте сльозу над підручниками, вірячи, ніби українська нація тягнеться корінням від київських князів — час прийняти холодний душ.
Для початку: нації — це взагалі штучний конструкт, вигаданий наприкінці XVIII століття. Не вірите? Тоді вивчіть історію Французької революції і її наслідки.
А взагалі Русь до сучасної України має такий самий стосунок, як античний Рим до італійців з їхніми макаронами. Вся ця дурня про княже коріння — це калька з совєцьких підручників, нашвидкоруч перефарбована в синьо-жовті орнаменти. Цим страждають виключно історики постсовка, нормальна західна наука вважає інакше.
Ми почали формуватися як нація за часів Козаччини, одними з перших у світі, паралельно з американцями. Але якщо вони свою державу побудували, і ого-го яку, то ми досі повзаємо в манежі з соскою. Тож давайте розберемо історію нашої національної недорозвиненості.
Фаза перша: Релігійне марення Хмельницького
Нація мала всі шанси стати на ноги ще тоді. Але стався епічний провал. Національна ідентичність програла конкуренцію релігійній. Богдан Хмельницький вирішив, що московське православ’я важливіше за державницький прагматизм. Результат? Пацієнт впав у глибоку кому на кілька століть. Тотальне поневолення, і нація майже відкинула копита, залишивши ледь помітний пульс десь між лещатами московитської домінації.
Фаза друга: Радикальна реанімація і модний фашизм
Потім з’явився Шевченко з дефібрилятором. Почалося відродження, але з серйозними побічними ефектами. Його ідея була специфічною: заклики «різати католика» та тотальна ненависть до «жидів, ляхів і москалів» — це типова клініка неконтрольованої агресії.
Логічне продовження цього — Дмитро Донцов і його інтегральний націоналізм (людською мовою — махровий фашизм). Але саме тут краще обійтися без антифа-істерик: у період з 1920-х і аж до початку Другої світової фашизм у Європі був тотальним мейнстрімом. Тодішні експерти, аналітики і в цілому електорат вважали фашизм економічною панацеєю. На цих засадах і пішло українське національне відродження. Тоді ж традиційне гасло «Слава Ісусу Христу» замінили на «Слава Україні», що стало базисом для майбутнього «Україна понад усе» (до речі, убога калька з «Дойчланд юбер аллес», яку незрозуміло чому досі горлають на майданах).
Тодішній очільник УГКЦ Андрей Шептицький намагався вправити мізки націоналістам, пояснюючи, що ставити державу вище за Бога — шлях до катастрофи. Але його ніхто не слухав. Пацієнт зловив манію величі.
Фаза третя: Американські транквілізатори та роздвоєння в ОУН
У 1943 році, поки Бандера відпочивав у німецькому концтаборі, Роман Шухевич, який воював на два фронти, прописав для УПА нову, набагато адекватнішу програму. Замість риторики про винятковість з’явилася прагматична теза: всі народи борються проти комуністів. Навіть російський народ визнавався поневоленим! Росія розглядалася як гігантська зона з вертухаями та в’язнями. Це була твереза оцінка: український генерал розумів, що без прямої участі росіян комуністичний режим не повалити.
Але потім Бандера вийшов з ізоляції, повернувся до керівництва, і після війни курс різко змінили. Росіяни знову стали «народом-поневолювачем».
Чому? Усе просто: з’явилися нові спонсори — американці. Вони якраз починали Холодну війну і шукали інструменти для розхитування Союзу. Тут ми вперше щільно підсіли на зовнішню стимуляцію.
Фаза четверта: Незалежність як побічний ефект
У 1980-х почалося чергове пробудження. Але варто розуміти, хто реально крутив педалі. Американці штучно обвалили ціни на нафту, совок-автозаправка луснув, і незалежність звалилася нам на голову як подарунок. Інші народи йшли до цього через боротьбу і кров, а ми отримали державу на халяву.
І як інфантильний підліток, що не заробив на квартиру сам, ми не знали їй ціни. Тому на перших виборах народ злякався примарної «війни», прокатив Чорновола і вибрав Кравчука. А той радісно запустив процес тотального розпилу.
Фаза п’ята: Синдром ходунків
Не будьмо наївними щодо Євромайдану. Ви серйозно вірите, що та вся логістика й автобуси з’явилися, бо наші підприємці «скинулися»? Наші комерсанти за ліченими винятками за копійку вдавляться.
А звідки ми дізнавалися новини? Про студентів, про людей, що прибувають, про загальний порив? Та з каналів на кшталт «Громадського» та «Еспресо»! Загугліть, коли вони зареєструвалися. Це було дуже своєчасно — якраз напередодні протестів, о співпадіння. І вгадайте, на чиї гроші жили ці ЗМІ.
Американці постійно виконують для нас роль дитячих ходунків. Це не міфічне «зовнішнє управління», про яке ворог рюмсає у соловйовських клоаках. Це гірше: це милиці для нації, яка відмовляється ходити сама. Поки дитину тримають у ходунках, вона не навчиться тримати рівновагу і набивати власні ґулі.
Коротка ремісія: Весна 2022-го
Єдиний момент в історії, коли ми дійсно стали нацією і пішли своїми ногами — це перші місяці повномасштабної війни, коли ворог стояв під Києвом. Ви пам’ятаєте. Тоді була тотальна згуртованість. Ті самі підприємці тримали довоєнні ціни попри розірвану логістику. Це було клінічне диво, момент справжнього одужання.
Але щойно ворог відступив, політична еліта почала звичні мутки. А за ними потягнувся і народ: «Ну, раз верхи мутять, то й ми ціни піднімемо, жити ж треба». Хвороба повернулася.
Хронічний процес адреналінової стимуляції: Ближче до стада
Сьогодні ми знову деградували. Ми значно ближче до керованого стада, ніж до нації. Візьмімо хоча б відносно свіжий кейс із лютого 2026 року: Олімпійський комітет дискваліфікує нашого спортсмена через шолом із фотографіями загиблих. Вчинок МОК — тупий і боягузливий. Але як реагує наш Офіс? Запускає класичну ботоферму.
Три дні соцмережі б’ються в істериці. Однакові тексти з різних акаунтів, що генерують ненависть до МОК і накачують ілюзію, які ми всі великі воїни світла.
Накачка Офіса цілком логічна — натовпом у стані перманентної агресії та емоційного збудження елементарно маніпулювати. Що найгірше — навіть священники, включно з єпископами, не включили внутрішнього критика і бездумно репостили цей шлак від копірайтерів. Коли пастирі стають вівцями в інформаційному загоні — це вже навіть не смішно, це діагноз.
ERGO.
Ми досі не нація. Ми — інфантильний пацієнт в імпортних ходунках, із тотальною атрофією критичного мислення та періодичними судомами агресії, яку дбайливо дозують ляльководи з Банкової і не тільки.
Щоб вижити і нарешті стати нацією, треба виплюнути інформаційну соску, злізти з голки західних транквілізаторів і навчитися ходити самостійно.
Але давайте без ілюзій: ми цього не зробимо. Бо вирости — це взяти на себе відповідальність. Набагато комфортніше сидіти в теплій ванні власної винятковості і чекати на месію, поки нас методично стрижуть.
Тож не забувайте вчасно реагувати в коментарях на чергову зраду чи перемогу. Стаду нація не потрібна — йому цілком достатньо пастуха і регулярної пайки емоційного комбікорму.
